Українськи новини

Дослідження сутності соціальної діагностики вимагає розкриття: по-перше, етимологічного змісту поняття «соціальна діагностика», по-друге, уточнення предмета і родових характеристик «діагностики» в цілому і загального у видових визначеннях, таких як «політична діагностика», «соціальна діагностика» (у вузькому сенсі), «психодіагностика», «управлінська діагностика»; по-третє, уточнення предметного змісту або категоріального ряду «соціальної діагностики», «рівнопокладених» із нею понять; по-четверте, визначення смислового змісту суттєвих смислових, парадигмальних метафор, які відображують розвиток «соціальної діагностики» і визначають підходи, методи та методики дослідження «соціальної діагностики», перебуваючи на передових рубежах взаємодії теорії і практики. Ми згодні з Л.С. Виготським, який обґрунтовано стверджував, що в методологічних дослідженнях левову частку забирає термінологічна проблема.

Становлення понять «діагноз» і «діагностика» відбувалося ще в Стародавній Греції, де вони використовувалися, насамперед, у медицині у зв’язку з вивченням зовнішніх проявів з метою з'ясувати внутрішнього стану організму. Сьогодні у «Словнику іноземних слів» даються такі визначення, що дозволяють при першому наближенні розглянути смислове навантаження цих понять.

Діа'гно3 [< гр. diagnōsis розпізнавання, визначення] – 1) визначення сутності хвороби і стану хворого на основі його всебічного медичного обстеження; 2) бот., зоол. науковий опис основних ознак, які характеризують яку-н. систематичну групу (вид, рід, і т. д.) рослин або тварин.

Діагно'стика [< гр. diаgnōstikos здатний розпізнавати] - 1) розділ медицини, що вивчає ознаки хвороб, методи дослідження хворого і принципи встановлення діагнозу; 2) встановлення і вивчення ознак, що характеризують стан машин, приладів, технічних систем, для прогнозу можливих відхилень і запобігання порушенням нормального режиму їх роботи; 3) фіз. д. плазми - сукупність методів дослідження процесів у плазмі і вимірювання її характеристик (щільності, температури і ін.)¹.

Звідси діагноз є, з одного боку, визначенням стану, того, хто вже ідентифікований як хворий, ознаки котрого вже вийшли за межи норми, з іншого боку, виявленням процесу, який і характеризує це відхилення від норми. Зазначена діагностична процедура має характер всебічного дослідження. Це зауваження необхідне для подальшого аналізу, оскільки діагноз розглядається як підстава лікування, схоплювання сутності хвороби в стані досліджуваного. Надалі саме дослідження патології, хвороби, відхилення (девіації) стане суттєвим у розвитку діагностичного підходу. Крім того, для діагностичного підходу є суттєвою девіантна ідентифікація. Адже він іноді зводиться тільки до цього. Не менш важливим стане пошук аксіологічних, оцінних і ціннісних підходів до діагностики, які визначили інструментальний, прикладний, вимірювальний її сенс.

Діагноз, за визначенням, є сукупністю характеристик об'єкта, що відображені суб'єктом, а діагностика – здатністю суб'єкта відображувати ці характеристики за допомогою сукупності методів. При цьому в діагнозі акцентується увага на таких суттєвих, визначаючих смисл аспектах:

1. Наявність хвороби або висока актуальність розпізнавання стану, розвиток якого може привести до руйнування або навіть до смерті. Але для діагностики дослідження патології – це ще не все, оскільки діагностика здійснюється з метою спостереження за нормальним станом, режимом функціонування або здійснення діяльності. У будь-якому випадку досліджуються актуальні об'єктивні процеси і стани, які життєво важливі та мають проблемний характер. Онтологічний аспект розвитку в соціальному бутті виявляється в необхідності дії, участі і діяльності соціального суб'єкта в соціальній дійсності.

2. Діагностика як метод і процедура характеризується процесом непрямого опосередкованого дослідження через певні ознаки, а, отже, наявністю якоїсь моделі ознак, що певною мірою заміщує систему (організм, механізм, машину і т.п.), тобто діагностика виступає як єдність онтологічного і гносеологічного, єдність відображуваного і відображеного, гносеологічного і аксіологічного, пізнаного (модельованого) і оцінюваного (значущого і вимірюваного). Гносеологічна і аксіологічна єдність відображається мірою життя соціуму та суб'єкта, що пізнає і оцінює, а також мірою здійснення об'єктивного процесу.

Як спосіб вимірювання якогось процесу, віднесення його спрямованості або власне досліджуваного об'єкта до якогось класу. У цьому випадку діагностика міри розвитку процесу часто не може бути визначена декількома критеріями, а тому просто класифікованою за вже відомими критеріями. Це можливо тільки у разі суттєвого характеру критеріїв оцінювання, ідентифікації, їх здатності відображати об'єктивні механізми здійснення процесу.

3. Здатність визначати можливі стани і запобігати порушенню режиму функціонування. У ній виявляються характеристики суб'єктності, можливості і здібності контролювати своє життя і діяльність, в пізнанні і перетворенні дійсності, в праксеології суб'єкта.

У діагностиці акцентуються дещо інші суттєві аспекти. По-перше, це розділ науки, в запропонованому визначенні медицини, який займається дослідженням характеристик хвороб (суттєвого відхилення в стані системи, які носять або адаптаційний або руйнуючий характер), методи дослідження ознак хвороб і знання суттєвих закономірностей існування і функціонування системи, які визначають принципи пізнання і діяльності суб'єкта. Діагностика характеризується як система пізнання або певний рівень пізнання системи або об'єкту, що дозволяє не тільки моделювати об'єкт, що вивчається, через сукупність характеристик і ознак, але є ознакою володіння методами дослідження їх, як гносеологічного інструментарію.

По-друге, методи дослідження або гносеологічний інструментарій розглядається у сукупності, цілісності, що є суттєвою ознакою наявності гносеологічної системи, а, тому, вимагає від суб'єкта не тільки системного, цілісного мислення, але і майстерності використання гносеологічного (у нашому випадку діагностичного) інструментарію.

В етимологічній характеристиці «Великого енциклопедичного словника» діагностика розглядається як 1) вчення про методи і принципи розпізнавання хвороб і постановки діагнозу; 2) сам процес постановки діагнозу. Діагноз при цьому є «визначенням сутності і особливостей хвороб на основі всебічного дослідження хворого»². У цьому визначенні також розмежовується вчення і процес, гносеологія і праксеологія діагностики в розпізнаванні хвороби і постановки діагнозу. Акцент робиться на дослідженні патології, вивченні хвороби.

Виходячи з вузького визначення предмета дослідження соціальна діагностика розглядається як «процедура визначення і розпізнавання об'єкта соціального дослідження», «співпадіння із соціальною характеристикою типізацією³, або є «видом людської діяльності… для визначення фактичного стану соціального об'єкту в цілях подальшого корегуючого впливу на нього і зміни його стану або режиму роботи⁴. В цих визначеннях предметом діагностики виступає об'єкт соціального дослідження, його стан і режим, а також акцентується цільова спрямованість діагностичного дослідження. Справді, соціальна діагностика є видом людської діяльності, яка спрямована на пізнання об’єкту, але вузьке визначення предмета соціальної діагностики є недостатнім, оскільки за межи поняття винесено цілепокладання, яке є не тільки спрямуванням, а й важливішою складовою діагностики, її ґрунтом.

Як предмети діагностики Ю.П.  Сурмін і М.В.  Туленков визначають стани, проблеми, ситуації і процеси.

Діагностика станів орієнтована на стаціонарні характеристики об'єкту; (що дає оцінку стійкості стану соціального об'єкту); діагностика ситуацій осмислює деяку сукупність подій (що досліджує оцінку ступеня небезпеки тієї або іншої соціальної ситуації, а також напрямів її подальшого розвитку); діагностика проблем зосереджена на суперечностях і способах їх вирішення (орієнтована на оцінку масштабів, глибини і небезпеки соціальних проблем); діагностика процесів, або процесуальна, - на осмисленні і оцінці закономірностей і динаміки розвитку соціальних процесів (оцінюючий ступінь рівноваги і ефективності соціальних процесів)⁵.

У цьому визначенні і класифікації «предметів» соціодіагностичного підходу присутня неузгодженість загального, одиничного і особливого, оскільки предмет визначається одиничними фрагментами, не узгодженими в загальній цілісності. Іншою методологічною проблемою визначення предмету діагностики є зведення його до процесу оцінювання. Сформована в такий спосіб, оціночна концепція діагностики проявилася у визначенні суттєвих характеристик соціальної діагностики. У результаті фрагментарність предмету дослідження і оцінний характер приводять до висновку про діагностику як виключно репродуктивну процедуру оцінювання і класифікації.

Але «фрагменти предмету» діагностики володіють великими полями смислового перетину і зв'язаністю між собою. Так, ситуація розглядається як положення, стан або сукупність подій, але завжди схоплена у момент часу або, в якихось межах часу, в характеристиках послідовності і суттєвої стабільності простору відносин і взаємозв'язків. До того ж динаміка процесу досліджується як зміна ситуацій. У свою чергу, становище - це характеристика позиції в просторовій відмежованості від інших об'єктів системи, її зовнішня просторова визначеність. Внутрішня визначеність ситуації розглядається як стан. Але, якщо в ситуації, відображається, насамперед, об'єктна просторово-часова характеристика процесу або «вузла» процесів, що зв'язався, то в проблемі відображається також суб'єктна визначеність того, що відбувається, - не тільки фактичного стану, але і бажаного суб'єктом, соціально потрібного стану, відображеного в соціальних нормах, цінностях і вимогах.

У науці і філософії науки загальноприйнятим є розмежування проблеми і проблемної ситуації. Проблема розглядається в теоретичному значенні як «форма теоретичного знання, змістом якої є те, що непізнане людиною, але що потрібно пізнати,… процес, що включає два основні моменти (етапи пізнання) – її постановку і вирішення»⁶. Проблема в практичному значенні, розглядається як проблемна ситуація. У науковому знанні – це фіксація протиріччя між старим і новим знанням, коли старе знання не може реалізовуватися на своїй колишній основі, потребує деталізації і заміни. Нове, але непізнане, знання в проблемі відображається в бажаному. Проблема в науковому пізнанні може розглядатися як проблемна ситуація в процесі зростання знань конкретної області досліджень.

У філософії науки розрізняють два типи проблем:

гносеологічні (пізнавальні), пов'язані з перетворенням незнання в знання, з розробкою нового інструментарію і розширенням меж пізнання;

предметні (організаційні, соціальні), такі, що визначені невідповідністю, протиріччям між бажаним і дійсним, між тим, що існує, і належним, вони вимагають зусиль із боку суспільства для їх вирішення⁷.

У цьому визначенні проблема в її гносеологічному значенні є проблемною ситуацією науки, етапом сучасного і майбутнього для дослідника пізнання. У той же час діагностична діяльність – це дослідження, в центрі якого знаходяться нагальні проблеми, часто конкретні і унікальні.

У філософії категорія «проблема» фіксує: а) розвиток протиріччя між вимогами належного і наявними умовами його здійснення; б) посилення недостатності наявних засобів для реалізації бажаного; у) наростання неминучості дезорганізуючих процесів у системі при використанні для досягнення бажаного лише наявних засобів; г) необхідність пошуку і створення нових засобів, способів подолання означеного протиріччя, виявлення і здійснення нових можливостей рішення поставленого завдання⁸.

Соціальна проблема активно досліджувалася в соціології. Використання цього поняття в соціології передбачає конкретизацію розриву між бажаним і дійсним; дослідження соціальних суперечностей, що обумовлюють виникнення проблемних ситуацій; оцінку їх сприйняття суспільною свідомістю і готовності суспільства до вирішення назрілих суперечностей; типізацією проблем і визначення відповідних форм і методів соціального впливу. Проте в соціології, часто-густо, термін "проблема" використовується лише в своєму гносеологічному значенні, тобто як покажчик теми, напряму наукового дослідження⁹.

Проблема або проблемна ситуація є предметом соціальної діагностики, звідси її предметне визначення, цей процес присутній на всіх етапах дослідження стану речей, їх оцінювання і ідентифікації ситуації, що склалася. І хоча у соціологічній і управлінській літературі етап діагностики називають по-різному, він завжди характеризується як якісне або кількісне визначення ситуації.

Підтвердженням того, що предметом соціальної діагностики є проблемна ситуація, слугують дослідження практично спрямованої соціальної діагностики як виду соціологічних досліджень. У соціології «соціологічні дослідження» відносно практичної діяльності розглядаються як діагностичні процедури (В.І. Подшивалкіна¹⁰), або по відношенню до організації є формою технології виробництва проблемної інформації (А.І. Пригожин¹¹).