Знаменною відзнакою часу
виступають проекти зі зміни навколишнього середовища, клімату,
містобудівництва, автоматизації систем управління, створення глобальних
інформаційно-комунікаційних мереж. Предметом гострих дискусій стає проектна
діяльність у галузі генної інженерії, конструювання форм життя, і, навіть,
людини. В науково-технічній сфері соціотехнічні, прикладні, проектні аспекти
починають настільки превалювати над фундаментальними, академічними, що це дає
підставу окремим філософсько-науковим течіям і школам ототожнювати наукову і
проектну діяльність (йдеться, насамперед, про радикальний конструктивізм,
системо-мисленнево-діяльнісну методологію) [80]. В суто духовно-культурній
площині та чи інша концепція, теоретичний підхід або культурно-духовна традиція
починають все частіше розглядатися як особливий різновид проектування,
програмування особистості та суспільства, їхніх цінностей і духовних прагнень
[81].
Видається, що
проективізація різноманітних сфер життєдіяльності сучасного суспільства віддає
дань не лише певній моді, загальному динамічно-конструктивному духу доби модерну,
але має під собою і більш глибоке підґрунтя. Зрештою вона визначається нагальною
потребою у підвищенні культури активно-діяльного ставлення людини до оточуючої
її дійсності і себе самої, гострою необхідністю забезпечення відповідності суспільства
тим глобальним проблемам сучасності, від вирішення яких залежить його майбутнє.
В епоху атомної енергії і глобалізації ціна наслідків стихійного розвитку
виявляється дуже високою, зумовлюючи техногенні катастрофи, війни, тривалі
соціальні, економічні і політичні кризи.
У вітчизняному суспільстві
інтерес до проектування, крім того, диктується слабкістю проектувальної основи
прийняття державно-політичних рішень, програмування та планування суспільного
розвитку. До того ж, гостро відчувається нерозвиненість проектної складової
самоорганізації громадянського життя, низький ступінь поширення серед населення
сукупності знань і вмінь визначення стратегічних і тактичних загальнозначущих суспільно-політичних
завдань, конструювання засобів їх розв'язання.
Із огляду на викладене,
виглядає не дивним пробудження пильної дослідницької уваги до феномену
проектування, що, починаючи з кінця 60-х років XX ст., активно вивчається під
різними кутами, передусім, у філософії наукової та інженерно-технічної
свідомості [82], соціальній філософії та філософії історії [83], соціології [84],
політології [85] та ін. Разом із тим зміст поняття «проектування» залишається
предметом дискусій, що, зокрема, має прояви у його неоднозначній інтерпретації
у провідних філософсько-енциклопедичних працях пострадянського періоду.
Так, В.М. Розин у виданні
«Нова філософська енциклопедія» (Москва, 2001 рік) визначає проектування як
«один з основних (поряд із інженерною діяльністю) способів створення техніки та
інших виробів і споруд» [86]. На підставі цього виділяється традиційне,
класичне проектування, що належить, насамперед, до інженерно-технічної галузі і
відповідає низці принципів (здійсненності, конструктивної цілісності,
завершеності, незалежності, відповідності тощо). На думку цього автора, поширення
цих стандартів «на решту різновидів діяльності ускладнено в силу відсутності
або недосконалості наукових знань про закономірності функціонування відповідних
об’єктів» [87]. Констатуючи факт експансії проектувальної думки за
інженерно-технічні межі, російський філософ підкреслює, що за нових умов вона
істотно змінюється, здобуваючи нетрадиційний, квазіпроектувальний статус. Цьому
баченню, зокрема, відповідає висновок, який В.М. Розін зробив пізніше, про те,
що соціального проектування як власне проектування ще не існує, воно і сьогодні
знаходиться в стані формування [88].
Загальна орієнтованість
на відтворення «сильного», «справжнього» проектування в цілому імпонує. Слід
погодитися з «прив’язкою» самої можливості проектно-конструктивної активності
до науково-теоретичних знань. У цьому плані представлений погляд на
недовершеність соціального проектування ґрунтується на дійсному відставанні розвитку
суспільствознавчого знання від природничого. У той же час, на наш погляд, зазначена
відстань перебільшується, а запропоноване визначення імпліцитно закриває шлях
розвитку соціальній проектно-конструктивній думці, підводячи до думок про
об’єктивну, сутнісну другосортність, утопічність, нездійсненність проектного
осмислення соціальної матерії і, в цьому світлі, до висновку про те, що
технічній науці, інженерії та архітектурі належить виключне право на
проектування.
Протилежний варіант вкрай
широкого розуміння поняття «проектування» можна знайти у виданні «Всесвітня філософська
енциклопедія» (Москва–Мінськ, 2001 рік), де автор відповідної словникової
статті С. Б. Савєлова визначає «проектування» як діяльність, «під якою
розуміється промислення того, що повинно бути» [89]. Проектування
характеризується ідеальним характером дії та його орієнтованістю на створення (появу) чогось у
майбутньому. На думку вченого, саме ці ознаки відрізняють проектування від
інших широких типів гуманітарних технологій, наприклад, від дослідження.
Видається, що зазначена
дефініція вказує на найбільш загальні сутнісні ознаки проектування. Але
водночас вона напевно є недостатньо конкретною, такою, що, з одного боку, не
дає можливості відрізняти проектування, наприклад, від процесу творення утопій,
а, з іншого, протистояти експансії радикально-конструктивістського ототожнення
проектної та теоретичної діяльностей, різноманітним спробам надмірно розширити
обсяг поняття «проектування», що фактично дають можливість урівнювати в «проектному»
статусі такі якісно різнорідні форми духовної активності та її продуктів як
міф, релігію, утопію, ідеал, ідею, концепцію, теорію тощо.
Зазначений теоретичний
контекст актуалізує потребу в поглибленні розуміння змісту загальнородового
поняття «проектування» на шляху врахування всезагального діалектичного
взаємозв’язку, що існує між різноманітними формами духовно-конструктивного
освоєння реальності. Встановлення такого зв'язку не може означати розчинення
специфіки проектного освоєння суспільного і природного. Йдеться про загальні
принципи, що реалізуються за допомогою особливих форм і засобів у різних
просторово-часових вимірах буття людини.
Коріння терміну
«проектування» походить від латинського «projectus» – «кинутий уперед».
Принаймні до середини XX ст. він переважно вживався в техніці, інженерії та
архітектурі для позначення особливої діяльності з розробки розрахунків,
креслень, макетів, моделей ще неіснуючих об’єктів (наприклад, будинків, споруд,
машин). У той же час це не значить, що принаймні окремі елементи проектування
не використовувалися в інших сферах суспільної життєдіяльності. Аналог цієї
ситуації можемо знайти у Ж.Б. Мольєра, персонаж якого протягом тривалого часу і
не підозрював, що все життя розмовляв прозою. Також, незалежно від факту
усвідомлення, проектні потенції присутні в свідомості будь-якої людини та
проявляються в її продуктивній творчій діяльності за мірками свободи та
оновлення, коли внутрішня самовизначеність людини переважає детермінацію
зовнішніх обставин.
Генетична основа
проектування – специфічна людська здатність до творчого цілепокладання, тобто
спроможності ідеально покладати, конструювати ще не існуючі, нові результати
своєї діяльності. «Павук робить операції, що нагадують операції ткача, і бджола
будовою своїх воскових комірок осоромлює деяких людей-архітекторів. Але і
найгірший архітектор від найкращої бджоли з самого початку відрізняється тим,
що перш ніж будувати комірку з воску, він вже збудував її у своїй голові. В
кінці процесу праці виходить результат, який уже на початку цього процесу мався
в уяві людини, тобто ідеально. Людина не тільки змінює форму того, що дано
природою; в тому, що дане природою, вона здійснює разом з тим і свою свідому
мету, яка як закон визначає спосіб і характер її дій і якій вона повинна
підкоряти свою волю» – пише К. Маркс [90].
У цьому аспекті можна,
навіть, казати про певну міру проективності і штучності наслідків цієї
діяльності: засоби праці, мову, соціальні норми та культуру в цілому, що
більшою або меншою мірою опредметнюють певні ідеальні образи, прототипи,
забезпечуючи відтворення людини як суб’єкта, долаючи протиріччя між її
потребами і світом, знімаючи зовнішню інертність матерії. Проте не слід
перебільшувати проектний характер культури, в дійсності зустрічаємо те чи інше
співвідношення природного та штучного, стихійного і врегульованого.
Найперше, це зумовлюється
тим, що і для найдосконаліших ідеальних образів майбутнього характерна певна
міра схематизму, відносності, нездатності охопити всю багатоманітність, всю
складність реального світу. Отже, в людській діяльності завжди лишається місце
для випадкових, стихійних, непередбачуваних факторів, що можуть значно впливати
на її дійсний характер і наслідки. По-друге, на практиці маємо не єдиний проект
бажаного майбутнього для людського роду як цілісності, але переважно стихійне
переплетення інтересів особистостей, соціальних груп і суспільства, що породжує
конкуренцію, а часом конфлікт різних точок зору на майбутнє і, як результат,
настання ніким незапланованих наслідків, відмінних від бажань окремих учасників
суспільних відношень.
Ураховуючи це, викликає
сумніви доволі широка інтерпретація ролі проектів і проектування в людському бутті,
презентована Ж.П. Сартром у низці праць із філософської антропології. Філософ
визначає поняття «проектування» як відношення людини до майбутнього об’єкту,
прагнення «викликати до життя те, що «ще не було», рішення «кинути себе» (фр.
me pro-jette) певною дією до певних цілей. У цьому смислі будь-яка людська дія
– це «проект самого себе до можливого» [91].
В основі цих поглядів –
розділення свідомості на три блоки. Перший («буття-в-собі») об’єднує фактичні
обставини виникнення свідомості, що не залежать від неї, а, отже, відносно неї мають
випадковий характер. Другий блок свідомості («буття-для-себе») є джерелом
здатності людини відриватися від наявного, знімати або «анігілювати»
випадковість своєї фактичності через автономне проектування « того, що не існує»,
трансформуючи його в «конкретну та сингулярну тотальність». Унаслідок цієї
проектувальної місії «буття-для-себе» і народжується третій блок свідомості,
позначений поняттям «світ як феномен».
Іншими словами, проектування
в цілому справедливо інтерпретується як прояв зв’язку можливого та дійсного,
майбутнього і сучасного і, в такому вигляді, визначається в якості неодмінної
умови довершення, конституювання цілісності буття особистості в світі. У
кінцевому підсумку, за концепцією Ж.П. Сартра, здатність людини проектувати
світ і себе є основою її свободи та відповідальності. Водночас, видається, що
презентоване розуміння поняття «проектування» не дає змогу відрізняти його від
інших форм цілепокладання та ідеальних процесів творення «того, що не існує»
(наприклад, фантазування). На нашу думку, цей недолік є симптоматичним, таким,
що випливає з перебільшення проектувальної самостійності «буття-для-себе». Ж.П.
Сартр, за суттю, вилучає «фактичні обставини», та, як наслідок, і
закономірності, що з них випливають, із змісту джерела свободи людини. До того
ж конструктивна свобода свідомості не безмежна, існують об’єктивні
закономірності, що визначають поле здійсненного, за якими творча думка може
перетворюватися в пусту фантазію. «Оскільки «антилюдським» у сартрівському
сприйнятті виявляються саме об’єктивно-матеріальні елементи і залежності в
структурі історичної дії, то для проектування індивідом себе не залишається
жодних об’єктивних дороговказів й орієнтирів, внутрішня організація живої праці
звисає в повітрі» – відзначає М. Мамардашвілі [92].
Можливою небезпекою
екзистенціалістської абсолютизації ролі проектно-конструктивного потенціалу
людини є ігнорування стихійних, а, врешті-решт, об’єктивних форм реалізації
природно історичних закономірностей. Між тим проектна цілеспрямована діяльність
людини перебуває в діалектичній єдності зі стихійною «безпроектною» активністю,
а, отже, проектне зняття дезінтеграційних чинників природної і соціальної
стихій має певну межу, порушення якої зумовлює спотворення проектування. Так
трапляється в силу неминучої конкретно-історичної обмеженості проектно-конструктивних
моделей, що нездатні охопити всю багатоманітність реального життя. Звідси
проектний максималізм, який намагається повністю знищити стихійні паростки природної
та соціальної самоорганізації, робить суспільство заручником штучних і
нежиттєздатних схем, не наповнюваних реальною процесуальністю природних і суспільно-історичних явищ. Як такий, він
виявляється утопічним і може спрямувати енергію людини та суспільства в річище
неконструктивних, соціально-небезпечних дій.
Усе це вказує на
необхідність більш чіткого виявлення глибинного підґрунтя єдності проектного і
стихійного, штучного і природного в соціальному бутті. Врешті-решт, людина, яка
прагнула освоїти світ (а не хижацькі присвоїти собі щось), мала орієнтуватися
на взаємність, на зрозуміння його природної закономірності, на діалог із
«внутрішнім голосом» природи. Формування цих вмінь, звісно, не могло
відбуватися миттєво, але відзначалося тривалістю та суперечливістю. Себто внутрішні
проектні потенції процедури цілепокладання реалізувалися не відразу і
небезпідставно, але протягом багатьох епох мірою диференціації та якісного
розвитку ідеальних форм відображення об’єктивної дійсності.
Специфіка ідеального
полягає в конструюванні у свідомості людини образів певних предметів відповідно
до її потреб, інтересів, цінностей. Зміст цих образів визначений практичною
діяльністю людини, і, водночас, вони здійснюють зворотний детермінуючий вплив
на практику. Суперечлива взаємодія, що виникає між цими образами та практикою
їх реалізації, виступає джерелом саморозвитку людини та її здатності покладати
і реалізовувати поставлені цілі.
На початку історичного
розвитку цілепокладання знаходилося в майже нероздільній, синкретичній єдності
з практичною діяльністю. Матеріалом, з якого конструювалися ідеальні образи
можливих форм суспільної організації або засобів праці, виступав, насамперед,
практичний, донауковий досвід. Шляхом застосування методу спроб і помилок,
тривалої історичної апробації на здійсненність (у такий спосіб, за суттю,
духовно-практично засвоювалися ти чи інші об’єктивні закономірності) зазначені
ідеальні образи вдосконалювалися і набували характеру прототипів, що освячені
міфічно-релігійними поясненнями, перетворювалися в канони – узвичаєні,
традиційні зразки, норми творчо-конструктивних пошуків у певній сфері
діяльності. Проте з часом конструювання ідеальних образів бажаних результатів
діяльності поступово починає «звільнюватися» з-під «диктату»
матеріально-практичних умов. Цей процес розтягнувся в часі на тисячоліття і, за
своєю суттю, виражав становлення суб’єктності людини.
Уже на ранніх етапах
цілепокладання містило значний потенціал конструктивної або продуктивної уяви,
тобто здатності ідеально творити інший штучний світ, що використовує матеріал,
який надається природно-історичним середовищем, і у той же час перевищує його.
Першим проявом цієї здатності виступило творення фантастичних міфічних образів.
Але поступово людина починає творити здійсненні ідеальні конструкції, що
дивовижним чином проривали обрії наявного простору та часу, межі практичного та
духовного досвіду. Стародавні геометричні креслення, математичні розрахунки,
астрономічні спостереження, знання анатомії та релігійно-філософські міркування
реалізовувалися в монументальних архітектурних спорудах, масштабних
агротехнічних системах, видатних творах мистецтва і думки, складних
державно-військових організаціях, відшліфованій правовій техніці та ін., що і
сьогодні змушує дивуватися рівню проектно-конструктивної уяви зодчих, які жили
багато тисячоріч тому.
В основі цих
успіхів – становлення у людини здатності конструктивно-теоретично
організовувати свою мисленневу діяльність, яка має за мету вирішення певної
практичної проблеми. Зазначена характеристика вказує на тісний взаємозв’язок
проектної та теоретичної діяльностей. Виникнення та розвиток останньої є
передумовою виділення проектування з практики в окремий відносно самостійний
різновид ідеально-конструктивної діяльності. Річ у тім, що теоретичне і
проектувальне знання мають спільне генетичне коріння, виростаючи, врешті-решт,
з ідеї, яка має подвійну теоретично-проектувальну природу. Таке
розуміння відповідає, зокрема, думці П.В. Копніна, який визначав ідею як форму "відображення зовнішнього світу, що
включає у себе усвідомлення мети і перспективи його подальшого пізнання та
практичного перетворення” [93].
Це значить, що в певному плані концептуальна схема
обґрунтування, пояснення, розуміння та тлумачення ідеї може трактуватися як
особливий проект системи теоретичного знання. Але підкреслимо, що такий збіг не
є повним, а поняття проектування та
теоретичної діяльності не є синонімами, позначаючи відмінні форми духовного
освоєння світу. Проектування виступає формою раціонально-конструктивної
організації теоретичних знань із метою
вирішення певної практичної проблеми, між тим, головна мета теоретичної
діяльності – пізнати закономірності розвитку дійсності, використовуючи
проектний досвід перевірки тих або інших пізнавально-академічних висновків. «Якщо наукова теорія є універсальною формою
теоретичного освоєння світу, то проект є універсальною формою його
конструювання» – справедливо відзначає С.Б.
Кримський [94].
Зазначена
теза підтверджується тим, що у дійсності структура проектування не
вичерпується лише концептуальним рівнем. Крім розробки концепції артефакту
(штучного об’єкту) як засобу вирішення проблемної ситуації, вона має і
перцептуальний рівень, у якому на підставі синтезу теоретичного та практичного
досвіду опредметнюються конкретні засоби здійснення цієї концепції. У випадку
відсутності потрібних ідеально-конструктивних засобів і вмінь втілення
концептуальної схеми відбувається її переосмислення, така процедура, як
правило, має повторювальний (ітеративний) характер.
У такій якості проектування виявляється формою
відтворення єдності теорії та практики, забезпечення їх чисельних
взаємопереходів. У світлі цього ототожнення понять «теоретична діяльність» і
«проектування» може зумовлювати порушення діалектичної єдності теорії та
практики. Спостерігаємо це на прикладі філософсько-наукової концепції
радикального конструктивізму, яка мала значний академічний резонанс у західних
країнах протягом 80-х років і перетворилася на методологічну основу багатьох
наукових галузей: у біології – це праці У. Матурани, Ф. Варела, в кібернетиці –
Х. фон Ферстера та Е. фон Глазерсфельда, в нейрофізіології – Г. Рота, у
психології і психіатрії – П. Ватцлавіка, в
соціології – Н. Лумана та П. Бергера.
Суть цієї течії – уподібнення життя та пізнання,
твердження про конструювання об’єктивної дійсності в процесі мислення, спроба
розглядати теоретичну діяльність як свого роду проектування, конструювання
об’єктів наукового дослідження [95]. Позитивною стороною таких поглядів
виступає, передусім, підкреслення активності суб’єкта пізнавальної діяльності,
що не просто механічно відтворює об’єктивну дійсність, але демонструє здатність
до творчо-організуючого освоєння світу та себе самого. Проте у крайніх проявах
відбувається абсолютизація цієї точки зору і водночас ігнорується внутрішня,
незалежна від волі суб’єкта активність навколишньої реальності.
Це проявляється, зокрема, в тому, що основними
продуктами теоретичної роботи визнаються не знання, але проекти, конструкції,
норми, приписи, критерієм перевірки яких є здійсненність. Водночас умови цієї
здійсненності не розкриваються, а тому, процес теоретизування-проектування
презентується як процес свавільного перетворення пасивного об’єкту. Проте «…
суб’єкт із певними настановами і конструктами свідомості конструює навколишній
соціальний світ аж ніяк не навмання, а «б’є по клавішам можливого» – пише Є.Н.
Князева [96]. Інакше кажучи, теоретичне відображення об’єктивних закономірних
зв’язків якогось фрагменту дійсності є умовою здійсненності проектних форм його
перетворення, розкриваючи межі проектувально-конструктивної творчості, у
випадку порушення яких вона стає утопічною.
Тобто теоретичні знання, не збігаючись із
конкретними проектувальними образами, вказують на загальні межі можливого простору
проектування. І, поряд із цим, проектна діяльність, як форма практичного
випробовування теоретичних знань, сприяє встановленню міри їх істинності, їх
адекватності реальності. Власне тому слід відрізняти проектування від
прогнозування, адже останнє має суто пізнавально-теоретичну спрямованість на
розкриття усього спектру можливих закономірних тенденцій розвитку якогось явища
і, в цій ролі, відзначається переважною орієнтованістю на освоєння часу як всіх
можливих рядів послідовностей подій реального життя. У цій якості прогностика є
теоретичною основою проектування як ідеального творення певного цілісного
об’єкту. При цьому розмаїття часових рядів знімається в процесі
проектно-конструктивного освоєння лише однієї просторово-часової альтернативи розвитку
об’єктивних подій і процесів, найбільш бажаної і здійсненної з огляду на
потреби, інтереси, цінності проектувальника та наявні у нього ресурси. А, отже,
характер випереджального відображення в процесі проектування носить конструктивний,
так би мовити, «вторинний» характер. Хоча, звісно, на практиці зазначені
різновиди духовного освоєння майбутнього можуть бути вкрай тісно переплетені,
наприклад, у випадку реалізації стратегії «нормативного прогнозування» (І. Бестужев-Лада, Т. Дрідзе та ін. [97]).
У будь-якому
разі рівень теоретично-прогнозного осмислення конкретного аспекту відношення
«людина – світ» суттєво впливає на діагностичний потенціал проектувальника,
його здатність встановлювати свій об’єкт – проблемну ситуацію за певних
координат простору та часу і відповідно конструювати конкретно-історичні засоби
її вирішення. Чим вище рівень теоретично-прогнозних знань, тим чіткіше
усвідомлюється певна проблема, тим більше поліваріантність, багатоманітність
можливих шляхів її проектного розв’язання. Так, здобутки природничої науки у
справі встановлення закономірностей природи значно розширюють простір
інженерно-технічного проектування, стають основою його чіткого та ясного
конституювання у відносно самостійний різновид діяльності. Між тим, скромніші
досягнення суспільствознавчої науки, а також особливості об’єкту проектного
осмислення суспільних перетворень (рефлексивність, подвійна суб’єкт-об’єктна
природа, мінливість тощо) зумовлюють доволі вузькі горизонти соціального
проектування, а нерідко його майже синкретичну з’єднаність із практикою.
Крім теоретичного
аспекту, на процес визначення об’єкта проектування впливає цілий комплекс
матеріально-виробничих, соціально-політичних і світоглядно-духовних факторів. У
ході усвідомлення проблемної ситуації, що має бути вирішена, вихідне значення
мають, передусім, матеріально-виробничі чинники, серед яких провідну роль відіграє
потреба щодо звільнення людини з-під влади природної та соціальної стихій. У
процесі її задоволення відбувається матеріалізація, опредметнення ідеальних
конструкцій як у певних артефактах (господарського, соціального, політичного та
духовного значень), так і в засобах реалізації самого проектно-конструктивного
мислення. Якщо перші впливають на проектування опосередковано, відображаючись у
свідомості проектувальника в якості прототипів, то інші виявляються
безпосередньою формою проектування. Наприклад, ще в давньоєгипетський період
потреба будувати іригаційні споруди, організовувати сільсько-господарчі роботи,
визначати площу ділянок землі обумовила появу геометрії та відповідних
матеріально-технічних засобів розв’язання геометричних проблем: лінійки,
циркуля та ін.
Стрибок розвитку форм
об’єктивації засобів здійснення проективно-конструктивної думки був пов’язаний
із винаходом письменності, а в подальшому – паперу та друкарства. Завдяки цьому
утворювався належний матеріальний простір для виділення проектування з практики
у відносно самостійний різновид діяльності зі створення тих або інших ідеальних
моделей, оформлених у спеціальній знаковій системі – словесних описах,
малюнках, кресленнях, математичних розрахунках та ін. Усе це зміцнювало
міжчасовий зв'язок у розвитку людської думки, створювало передумови для
виникнення неосяжної міжчасової галактики людського духу. Зрештою поступальний
розвиток перцептуального рівня механізму проектування, прогрес техніки знакової
фіксації конструктивних образів, моделей створювали нові можливості розвитку
конструктивного мислення, його перетворення у відносно самостійний різновид діяльності.
Іншою важливою подією для
становлення і розвитку проектування у його різноманітних формах стала
науково-технічна революція, внаслідок якої частка науково-інформаційної
діяльності в структурі матеріального виробництва поступово стає основною, а
потреба в проектуванні, як формі сполучення теорії та практики, все більш
відчутною. Крім того, розвиток інформаційно-кібернетичних технологій зумовлює
прогресуючу автоматизацію проектувальних систем, залучення до проектування
штучного інтелекту, навіть, формування потенційної загрози цілковитого
витіснення людського розуму з процесу замислення та конструювання бажаних і
здійсненних моделей майбутнього.
Переходячи до
соціально-політичних факторів, відзначимо те, що вони відіграють важливу роль,
передусім, для конституювання соціального замовлення на розв’язання певної
проблеми, тим самим, організуючі і спрямовуючі проектну думку. Режим державного
володарювання, рівень освіченості та компетентності політичної еліти значно
впливає на тематичний зміст проектування. Зокрема, для авторитаризму, в цілому,
характерно звуження проектувального простору, через обмеження свободи думки та
слова (у вільному обранні тем
проектування, доступі до інформації та ін.), суворе переслідування порушників
установлених «рамок». Іноді така здатність концентрувати весь наявний
проектувальний потенціал суспільства в одному напрямку обумовлює створення і
реалізацію видатних проектів (прикладом є космічні і військо-промислові
досягнення СРСР). У той же час авторитарна модель встановлення пріоритетів
обмежує вільний політ думки і може зумовлювати трагічні прорахунки, помилки, що
не лише сповільнюють прогрес, а, навіть, відкидають країну назад (наприклад, це
стосується недооцінки радянським керівництвом соціального значення розвитку
генетичних, кібернетичних, комп’ютерних технологій). Зазначені недоліки менш
властиві демократичному режиму, що, забезпечуючи більшу свободу творчості,
гарантуючи право людини на інформацію, на наш погляд, більшою мірою сприяє
розширенню проектувального простору. Водночас він зумовлює і відповідне
підвищення ризиків відчуження проектування від реалізації соціально значущих
цілей.
На спосіб відображення
об’єкту проектування визначально впливають світоглядні настанови, сприйняття
часу, цінності та соціокультурні норми конкретної історичної епохи. Так, однією
з причин порівняно розсіяного, одиничного характеру проектування в стародавні
часи виступило домінування настроїв фаталізму та пасивності, що проявлялися в
міфічно-релігійних уявленнях божественної передзаданості цього світу,
циклічного устрою соціального часу. Зумовлюючись відносно низьким ступенем
розвиненості засобів праці, а, значить, майже нероздільною злитістю людини та
природи, її підпорядкованістю природним просторово-часовим ритмам, вони, в свою
чергу, сприяли консервації існуючих, традиційних форм буття. «Проект соціуму в
образі сакралізованого «граду небесного» був канонізований, і світ не підлягав
перетворенню ані в цілому, ані в деталях» – відзначає В.Ф. Сидоренко,
характеризуючи добу Середньовіччя [98].
Революційні зміни способу
матеріального виробництва і, відповідно, світоглядної спрямованості людини
починають відбуватися в епоху Відродження, коли розповсюджується лінійне
сприйняття часу, проектно-перетворювальні настанови стають домінуючими, а провідною
цінністю визнається ідеал людини як титану, як творця, який має право і
зобов’язаний удосконалювати природу, суспільство і себе. Напевно вершина
проектної спрямованості людини прийшлася на XX сторіччя. У цей період на хвилі
перетворення науки у виробничу силу здійснюються грандіозні проекти у всіх
провідних сферах життєдіяльності. Деякі з них виявилися вдалими (насамперед, в
науково-технічній галузі), а деякі зумовили масштабні екологічні катастрофи та
соціальні катаклізми. Якщо перші стимулюють проектувальний оптимізм, то другі
зумовлюють розчарування та зневіру в можливості управляти майбутнім. У будь-якому разі в сучасному суспільстві
проектування є масовим і професійним заняттям, а сама культура сьогодення все з
більшими підставами починає називатися «проектною», оформлюючи особливий
простір проектування.
|